СІМ МІФІВ ПРО РОСІЙСЬКУ АРМІЮ ТА ЇЇ ВІЙСЬКОВУ ДОКТРИНУ

Передмова від упорядника. В нещодавній дискусії професор Георгій Почепцов інтелігентно натякнув, що його лекція для натівських військових "Пропагандистські війни: росія - Україна 2022 >>>"  не матиме довершеного навчального ефекту, якщо не додати до неї текст доповіді 30.09.2022 року Британського Королівського інституту зовнішньої політики України Chatham House "СІМ МІФІВ ПРО РОСІЙСЬКУ АРМІЮ ТА ЇЇ ВІЙСЬКОВУ ДОКТРИНУ". А коли кажуть інтелігентно, то доходить не зразу і треба пояснення. Особливо, коли мова йде про новий екологічний вектор Кіберджури. Де екологія, а де московський опариш зі своїми імперськими міфами. А зв'язок десь є і його лише треба побачити. Це цікава задача для членів секти, де вірують що ГІС робить невидиме видимим >>>.

Міф проти міфу. Але тут випадок, коли дві по девять грамів буде краще.

Отже, мова йде про пропагандистські війни. З метою зменшення техногенного навантаження на своє довкілля будь-які війни треба вести подалі від власного дому. Головний принцип війни: з її початку світ ділиться на наших ворогів, посібників ворогів, наших союзників і нейтралів. Ворогів треба всіляко знищувати. Їхнім посібникам створювати максимальні труднощі. З союзниками слід співпрацювати, плекаючи їхню довіру. А нейтралів треба перетворювати на союзників. До початку широкомасштабного наступу Орди (напад відбувся ще на початку минулого століття), Кіберджура мала проблему з розмитими маркерами "свій"/"чужий", "добло"/"зло >>>". Кучма і його червонодупі, помаранчеві, біло-голубі, шоколядні і зелені "діти" спотворювали картину світу і плюндрували дитячу психіку від народження. Російські політтехнологи яценюків, кагебешні німецькі фірми типу “GOPA” з псевдоліберальними гофманами і  пасхаверами рвали на шмаття інфопростір України для деморалізації, дезорієнтації, розпорошення і дезорганізації за підручниками генерала Громова про гібридну війну. Державні центри "національно-патріотичного виховання" вихолощували національно-патріотичне виховання молоді, руйнуючи набуті школу взаємодії структур та поколінь, знищуючи профорієнтацію і профпідготовку молоді. І от тепер треба не тільки відновити втрачене та розбудувати нове, а і знищити ворога щоб мати  шанс, час і ресурси для себе і свого народу.

8 жовтня 2022 року. Горить на мосту що був побудований з українського щебня. 8 жовтня 2018 року: "Закон про ВЕЗ "Крим" дозволив кримським підприємствам продовжувати роботу на анексованій території без сплати податків до українського бюджету. І те, що реєстрацію багатьох з них в українському реєстрі досі не припинено, стає приводом для нових російських "власників" судитися з Києвом в міжнародних судах". 

Міф – це уразливість, слабкість. Він спрощує елітам в особі держави керування масами. Водночас, його неправдива природа перетворює його на Колоса на глиняних ногах. Якщо в тисячі слів міфу знайти ті пару брехливих або недоказаних слів, то міф почне руйнувати те, задля просування, утримування чи існування чого він був створений. Історія російської імперії побудована на міфах, в основі яких було спотворення. Теоретик і практик радянської імперії зла Л.Троцький започаткував міфотворчість на зміні знаків з негативного на позитивне, тут важко заперечити професору Почепцову. Кіберджура – це сучасні хмарні технології облаштування простору, у т.ч. інформаційного, для збору, обробки, візуалізації, аналізу і узагальнення інформації при підготовці управлінських рішень в реальному часі. Міф існує в реальному часі, але його життя не таке стрімке як політ ракети "Нептун". Якщо дітям не можна давати гратися з ракетою "Нептун", то чому б їм не погратися з московським міфом? Тому для початку слід розкласти міф по поличкам, прив’язати до місцевості, точок вкидування, подивитися динаміку поширення і хвилі актуалізації. А потім і антиміф придумати та запустити ворогу у Вікно Овертонa >>>. Наприклад, чудове дискусійноме поле чому у американців "американська ідея" - ціль, мета життя, прагнення у майбутнє, а у московитів міфи – перекручена історія, некрофільні казки про потойбіччя?

Мета держави. Яка мета держави, такий і "золотий вік". Який "золотий вік", такі і міфи. Якщо  припустити що мета держави від Шльоми з одеського Привозу, то там, більш за все, і слід шукати голку Кащика Невмирущого. Про гешефт і корупцію не зараз і не тут. Тут про міфи. Фізик та правозахисник Міхаіл Козачков розвиває цікаві думки виходячи з факту, що до розпаду СРСР у світі було дві наддержави. У кожної були свої основні цінності, свої уявлення, свої міфи про “золоте століття”. У США "золоте століття" було в минулому: мудрі та високоосвічені отці-засновники, які склали громадянську Біблію під назвою Конституція. У Росії, а потім і в СРСР, "золоте столітт"» завжди знаходилося в майбутньому: Новий Єрусалим православ'я (теж з Привозу як скляне намисто Кука), а потім комунізм (теж з Привозу як скляне намисто Кука) були тими морквинами на паличці перед носом ослика, які спонукали його бігти в надії наздогнати ласощі. А в США, між іншим, не з Привозу – вони самі для себе доїхали і дійшли.

Коли головна цінність у недоступному для псування минулому, ніщо не заважає вдаватися до інновацій та експериментів. Помились, не велика біда – можна поправити. Тому Кіберджура базується на американських технологіях і діти роблять сторінки підручника, по яких вчителі потім проводять інтегровані уроки >>> для цих дітей. А от коли "золотий вік" в майбутньому, тут у кожного роздоріжжя доводиться задуматися: а ну як не туди повернемо, так може і в намічений золотий вік можна не потрапити! Тому у Військово-патріотичній грі "Сокіл"/"Джура" управлінська вертикаль: "бюрократія - методичка - виховник - жертва виховання". Як тут помилитися, які інновації, яка конкурентоздатність?!  

Ось тому, слушно зауважує Міхаіл Козачков, залізниці в США ще до Першої Світової були повністю електрифіковані, а в ерефії і досі не всі 100%. І місцям і рейки ще царські, як і тюрми. В Америці помилка завжди приватна і її не прийнято соромитися. Тому що не помиляється тільки той, хто не боїться ризикувати. Всі люблять цитувати фразу Черчілля про те, що “американці завжди знаходять правильне рішення, але не раніше ніж вони перепробують усі хибні”. Тим часом це визнання головної гідності американської цивілізації.

Не тільки в ерефії, а й у Європі помилки караються – якщо не обов'язково за законом, то шкодою для репутації. І Берлін і Вашингтон помилялися, коли очікували, що ринок приведе і Росію, і Китай до появи середнього класу, а тому і до демократії. Але Штати давно визнали помилку і вбачають небезпеку технологічно розвиненого авторитаризму, а німцям тільки відвертий газовий шантаж Путіна розплющив очі. Тим часом фрау Меркель давно могла зрозуміти з ким вона має справу. А тому сьогодні вона сором'язливо мовчить, дивлячись на те, як її місце в історії стрімко вицвітає. Те саме і з Трампом: допуск його до президентів був очевидною помилкою. Минуло лише чотири роки і її виправили. І вже тепер, хоч би як він зі своїми прихильниками прискакував, не повторять. Погано, коли міфи сильніші за здоровий глузд і критичне мислення. Ідіотам може і в кайф перемога ідіотократії >>>, але тільки тому що вони не читали Геберта Уельса "Росія во мглє".

А тепер другий, взагалі-то пов'язаний із першим підхід. Континентальна Європа картезіанська, тобто. живе за Декартом, дедукцією. В основі її правової системи досі є кодекс Наполеона. Що написано в законах, то - причому буквально, не відхиляючись від його літери, - суд зобов'язаний зробити. А ось англо-саксонський світ живе за індукцією, від приватного до спільного, і право там прецедентне. А прецеденти ані самі не народяться, ані законодавцями не формулюються. Їх утворюють окремі судді. Вони мають таке право. І вони ним користуються зазвичай дуже відповідально. "Відповідально" - значить не з кондачка, а коли нові обставини, що раніше не існували, вимагають нового, раніше не бувавого рішення.

Тим часом у стрімкому світі, де наступному поколінню вже мало чого можна навчитися у попереднього, швидкість пристосовуваності стає критичним фактором. І тут слід нагадати, що Кіберджура базується на технологіях реального часу! Бо Космос, бо ракети, бо снаряди М-777, бо газогони і авто, бо темп життя такий.

СІМ МІФІВ ПРО РОСІЙСЬКУ АРМІЮ ТА ЇЇ ВІЙСЬКОВУ ДОКТРИНУ. 

30.09.2022

Доповідь Британського Королівського інституту зовнішньої політики України Chatham House

Військові дослідження про Росію з 2014 року наповнені багатьма міфами про військове мислення та планування Кремля, які і сьогодні продовжують спотворювати західні політичні дебати та проникати у ЗМІ. Вони негативно впливають на формування думок про військові можливості та наміри Росії та потенційно можуть спотворити реакцію Заходу. Багато міфів вже розвінчано в експертному співтоваристві, але, як і раніше, переважають у ширших політичних дискусіях і обговореннях Росії в ЗМІ і тому є постійною небезпекою для вироблення правильної політики щодо Росії. Ця доповідь стосується головних концептуальних проблем у розумінні російської військової політики, які пов'язані як із поточними військовими операціями в Україні, так і мають відношення до загальної стратегічної ситуації у світі, сьогодні розділеному лінією фронту.

МІФ 1: РОСІЯ ВЕДЕ ГІБРИДНУ ВІЙНУ

Вважається, що гібридна війна — це те, що відбувається в зоні "між війною та миром". Однак у цьому немає нічого нового, якщо розглядати визначення "війни" відповідно до основних принципів міжнародного права. Ідея простору між війною і світом також передбачає, що оголошений стан війни є лише фактом з юридичної точки зору.

До повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році вважалося, що російські військові дії мають таку собі двозначність — нехай щирі сумніви в діях Росії виникали й рідко. Солдати, які увійшли до Криму у 2014 році, були одягнені у форму без розпізнавальних знаків, але їх неможливо було не ідентифікувати. Однак цей прийом, швидше, використав небажання західних лідерів виявити розуміння, оскільки тоді їм довелося б діяти.

Вторгнення в Україну стало прикладом того, як російські військові дії використовують уже не двозначність, а відсутність рішучості Заходу. Ще 4 грудня 2021 року газета The New York Times опублікувала дані американської розвідки про те, що Росія збирається створити 175-тисячну армію для вторгнення, і все ж таки, незважаючи на наявну інформацію, європейські лідери до останньої хвилини воліли вірити, що вторгнення не буде.

Востаннє США офіційно оголошували війну Японії та Німеччини — і всі конфлікти США відтоді перебувають у сірій зоні між війною та миром. Москва ж востаннє оголошувала війну під час радянсько-японської війни 1945 року.

Війна — це більш політичне рішення, ніж юридичне визначення, і той факт, що особи, які приймають рішення, використовують мову сірої зони, певною мірою відображає їхнє власне небажання називати свої дії "війною". Навіть Україна спочатку назвала конфлікт на сході України "антитерористичною операцією", бо це була правова основа, доступна для проведення операцій без оголошення війни Росії.

Навіть на нинішньому етапі війни в Україні основні можливості Росії впливати на Захід та загрожувати йому, як і раніше, походять від невійськових коштів. У своїх заходах у відповідь західні держави обмежили можливості російського керівництва діяти у фінансовому, інформаційному та розвідувальному просторах, але протистояння російським формам ведення війни без відкритого військового конфлікту все ще вимагає жорсткого вибору. Протидія російському енергетичному домінуванню в Європі — аж ніяк не аналітична проблема, а суто політична.

НАЙВАЖЧЕ В ПОЛІТИЦІ — ЗІБРАТИ ПОЛІТИЧНУ ВОЛЮ, ЩОБ ЩОСЬ ЗРОБИТИ, І ПОЛІТИЧНІ ЛІДЕРИ МАЮТЬ ОБМЕЖЕНИЙ НАБІР ПРІОРИТЕТІВ, ЯКИЙ РІДКО ЗВОДИТЬСЯ ДО БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ. 

 У разі війни стримування полягає у тому, щоб змусити противника утриматися від будь-яких агресивних дій, і це передбачає повідомлення про можливість такої реакції противнику. Саме цього не вистачало перед російським вторгненням до України у 2014 році та вторгненням 2022 року.

Для успішної протидії російським військовим діям необхідно визнати агресію та зібрати політичну волю для протидії їй, а не те, щоб її заперечувати. Наміри та плани Росії були давно зрозумілі. Однак очевидні відсутність у Заходу бажання діяти відповідно до наявних знань. Якщо немає достатньої політичної волі, самі противники Москви створюють сіру зону, в якій Росія може діяти вільно — простір, де всі знають, що робить Росія, але ніхто не хоче робити дій, щоб її зупинити.

МІФ 2: РОСІЯ НЕ НАПАДАТИМЕ НА КРАЇНУ-ЧЛЕНА НАТО

Широке коло політичних діячів, аналітиків та коментаторів не вірять у можливість нападу Росії на одну із країн-членів НАТО. Насамперед тому, що, на їхню думку, стримуючі принципи НАТО сильні, і Росія усвідомлює той факт, що напад на одну країну-члена НАТО неминуче залучить до конфлікту й інші країни Альянсу.

Однак, є кілька причин, з яких не можна вважати, що Росія не нападе на членів НАТО. Перша у тому, що термін "напад" неоднозначний. Росія вже давно застосовує деякі форми нападу на країни-члени НАТО, які зазвичай називають гібридними, при тому, що вони є чисто військовими. Так, у 2014 році Росія направила офіцерів військової розвідки до Чехії та Болгарії для диверсій на складах боєприпасів. Нещодавно Росія використовувала свої засоби військової радіоелектронної боротьби, щоб створити перешкоди в радіопросторі країн Скандинавії та Балтії.

Сам принцип стримування НАТО ґрунтується на інтерпретації статті 5 Статуту Альянсу, яка не витримує ретельної перевірки. Високопосадовці НАТО і політики з країн-членів зосереджуються на тій частині статті 5, яка свідчить, що напад на одну державу має розглядатися як напад на всі ці держави. З цього робиться висновок, що решта держав-членів зобов'язана негайно приєднатися до конфлікту, надавши сили для надання допомоги жертві агресії. Однак насправді стаття 5 передбачає зовсім інше, і ймовірно, що на відміну від багатьох західних політиків, російські військові планувальники дійсно її читали.

Насправді текст статті 5 набагато більш розпливчатий і надає більшу свободу дій для будь-якої держави-члена. Він вимагає вжити заходів, які кожна держава-член "визнає за необхідне, включаючи застосування збройної сили, щоб відновити та підтримати безпеку Північноатлантичного регіону". І це зовсім не те саме, що безпосередня участь у конфлікті.

Росія навряд чи нападе на країну-члена НАТО, якщо буде впевнена, що це викличе воєнні дії у відповідь з боку інших членів Альянсу. Однак існує безліч обставин, за яких Москва може завдати удару по одній країні, забезпечивши при цьому за допомогою інших засобів — політичних, дипломатичних чи підривних — ефективне стримування її союзників по НАТО від дій у відповідь.

Також думка про те, що Росія не нападе на країну-члена НАТО, ґрунтується на припущенні, що особи, які приймають рішення в Москві, оцінюють свої можливості, використовуючи ті ж самі рамки реальності та раціональності, що й євроатлантична спільнота. Однак, як показує вторгнення в Україну, на це не слід покладатися. Багато останніх дій Росії досягли прямо протилежних цілей тим, на що вони були спрямовані, через помилкове розуміння Москвою подій і процесів у зовнішньому світі. Наприклад, Росія виступає з військовими погрозами і розпочинає військові дії, щоб відмовити сусідів від вступу до НАТО — і єдиним результатом цього є демонстрація сусідам саме того, чому їм необхідно вступити до Альянсу.

НАЙСВІЖІШІ ПРИКЛАДИ ЦЬОГО — ФІНЛЯНДІЯ ТА ШВЕЦІЯ

Зрештою, президент Путін чітко окреслив масштаб своїх амбіцій щодо відкату історії та зміни кордонів Заходу. Він визначив своє завдання як виправлення "катастрофічних помилок" кінця Російської імперії та СРСР. Але відновлення колишніх імперських кордонів Росії може відбутися лише за рахунок тих країн і народів, які раніше перебували під правлінням Росії, а тепер живуть у незалежних державах. До цього списку входять такі країни-члени НАТО, як Естонія, Латвія, Литва, Польща та навіть Фінляндія. Враховуючи, що Путін виявляє стратегічне терпіння та плекає образи, навіть військова поразка в Україні лише відстрочить, а не стримає наступної спроби Росії здійснити задумане Путіним.

Помилкове припущення, що напади Росії на країни-члени НАТО не буде, перешкоджає своєчасній та належній підготовці до цієї події. Парадоксально, але протягом більшої частини новітньої історії НАТО показало нездатність адекватно підготуватися до конфлікту з Росією, виходячи з ідеї, що Росію можна "спровокувати" на напад за допомогою оборонних підготовок НАТО. Тому європейські союзники по НАТО утримувалися від дій, які б у Москві назвали "провокаційними". Обмежений внесок НАТО у безпеку країн Балтії та Польщі, так звану "посилену передову присутність", виник лише після тривалих суперечок про те, чи може це спровокувати напад Росії — і це яскраве свідчення домінування російських уявлень про природу загрози безпеці в регіоні.

Сьогодні ця ж модель припущень стримує широкий спектр значущої та своєчасної допомоги Україні перед російською агресією. Німеччина, зокрема, демонструє крайнє небажання надавати зброю Україні або навіть дозволити третім країнам робити це, використовуючи аргумент, що це може стати поштовхом до війни з НАТО.

Крім того, незважаючи на широке визнання ключової ролі тактичної ядерної зброї в російській військовій доктрині, політика ядерного стримування, потенціал і процеси прийняття рішень в НАТО атрофувалися через перевагу розглядати ядерне застосування як "немислиме". Це дуже небезпечне припущення, коли Росія приділяє багато уваги та ресурсів можливості застосування ядерної зброї, а також широко використовує ядерну риторику для залякування Заходу.

ПІДГОТОВКА КРАЇН НАТО ДО ПОТЕНЦІЙНОГО КОНФЛІКТУ З РОСІЄЮ НЕ МОЖЕ ҐРУНТУВАТИСЯ НА ПРИПУЩЕННІ, ЩО ВІН НЕ СТАНЕТЬСЯ

Оборона країн НАТО не повинна бути заручником інтерпретації статті 5. Об'єднані експедиційні сили — коаліція 10 держав Північної Європи, які поділяють схожу думку на загрозу з боку Росії, — є зразком організації співробітництва, яка може відповісти на агресію Москви, не покладаючись на підтримку кожного члена альянсу. І існування НАТО не виключає можливості створення подібних регіональних оборонних союзів, пристосованих до специфіки загрози, яка варіюється по всій Європі.

Присутність військ союзників НАТО у прифронтових державах є необхідним елементом стримування Москви. Досі для стримування нападу було достатньо таких ініціатив, як "посилена передова присутність" у країнах Балтії та Польщі, оскільки усувався елемент сумніву, чи дадуть відповідь інші союзники НАТО. Але після вторгнення в Україну ситуація вимагає передового розгортання сил, значущих як у військовому, так і в політичному відношенні, щоб стримувати Москву, та відмовитися від спроб стримування виключно методом економічних санкцій. Загалом, оборонні приготування НАТО мають бути відповіддю на реальні дії Росії, чиї ворожі наміри більше не викликають сумнівів, а передова присутність НАТО на східному фланзі має стати надійною передовою оборонною позицією.

МІФ 3: РОСІЯ ПОЧИНАЄ ВІЙСЬКОВІ АВАНТЮРИ, ЩОБ ВІДВОЛІКТИ НАСЕЛЕННЯ ВІД ВНУТРІШНІХ ПРОБЛЕМ

Це пояснення, відоме як "теорія війни, що відволікає" — є, мабуть, найвідомішою теорією, що пов'язує внутрішню політику та міжнародні конфлікти, і залишається часто цитованим поясненням того, чому Кремль приймає рішення про застосування військової сили. Воно стало домінуючим для пояснення того, яким чином у Кремлі ухвалюють зовнішньополітичні рішення. Такі аргументи з'являються у ЗМІ та науковому аналізі у різних формах, включаючи твердження, що Кремль "використовує реваншизм для зміцнення внутрішньої підтримки".

Насправді, використання Росією військової сили, як правило, мотивується геополітикою. У листопаді 2013 року зростання цін і уповільнення економічного зростання призвели до того, що рейтинг суспільного схвалення Володимира Путіна впав до 61% - найнижчого рівня з моменту його приходу до влади. Однак у березні 2014 року, коли Кремль запровадив війська до Криму, рейтинг схвалення Путіна швидко зріс до 80%. Анексія Криму Кремлем, дій президента в умовах кризи та її здатності відновити престиж Росії на світовій арені викликали сплеск підтримки. У червні 2015 року схвалення дій президента досягло 89%.

Тому не дивно, що наприкінці 2021 року, коли Москва знову нарощувала свої сили на кордоні з Україною, численні оцінки зосередилися на внутрішньому становищі Путіна як на ключовому факторі, який визначає мотивацію його рішень. Більшість стверджувала, що Путін провокує конфлікт з Україною, щоб відвернути увагу від падіння своєї популярності. Багато хто на Заході припустив, що Путін загрожує Україні, тому що "він просто хоче повернути собі частину популярності, яку він втратив через COVID, корупцію та погіршення економіки".

Положення Путіна всередині країни не є провісником використання Росією військової сили за кордоном. По-перше, практично неможливо визначити, як такий авторитарний лідер, як Путін, оцінює власну безпеку на своїй посаді. Навіть коли рейтинг суспільного схвалення Путіна падає, репресії та відсутність реальних альтернатив йому не дозволяють зрозуміти, чи справді Путін почувається невпевнено.

АВТОКРАТИ З ВИСОКИМ СТУПЕНЕМ ПЕРСОНАЛІЗАЦІЇ ЗАВЖДИ СХИЛЬНІ ДО ПАРАНОЇ

Вони часто одержують неповну або недостовірну інформацію від своїх радників. Тому показники громадської підтримки дають мало уявлення про почуття безпеки лідера та є ненадійною лінзою, через яку можна оцінити прийняття рішень Кремлем.

Популярність Путіна може падати, не викликаючи конфліктів. Так, громадська підтримка президента почала знижуватися у 2019 році після підвищення пенсійного віку та стагнації рівня життя. Проте, Росія влаштувала військовий конфлікт лише за два роки, що показує, наскільки неточним індикатором є рейтинг суспільного схвалення Путіна.

І навпаки, військова сила застосовувалася, коли громадське схвалення Путіна було високим (введення військ до Сирії у вересні 2015 року). Агресивна зовнішня політика Кремля не корелює з громадською підтримкою уряду, і це спростовує аргумент про "війну, що відволікає".

Як показує історія, Кремль застосовує військову силу, щоб уникнути геополітичних втрат. У 2008 році Росія діяла, щоб запобігти вступу Грузії до НАТО. Вона вторглася до України у 2014 році, щоб не дати Києву вислизнути з орбіти Росії на тлі перспектив тіснішої євроатлантичної інтеграції. У Сирії в 2015 році Кремль прагнув запобігти тому, що він розглядав як спробу США повалити державу-клієнт, з якою Росія мала історичні зв'язки. А 2021 року Путін направив російські війська до Казахстану під егідою Організації Договору про колективну безпеку, щоб запобігти протестам проти падіння сусіднього авторитарного режиму. У кожному з цих випадків Кремль вважав, що ставки високі, і тому був готовий піти на більший ризик і застосувати військову силу щоб уникнути потенційно негативного геополітичного результату.

Вторгнення в Україну в лютому 2022 року теж не було пов'язане із турботою Путіна про внутрішню популярність, а швидше було викликане його бажанням не допустити виходу України з орбіти Росії.

Той факт, що Кремль не використовує зарубіжні конфлікти для відволікання уваги від підтримки, що слабшає, не означає, що внутрішні чинники повністю відсутні в розрахунках Кремля при прийнятті зовнішньополітичних рішень. По-перше, створення Путіним вигаданих зовнішніх загроз, особливо щодо США та НАТО, було важливим елементом його стратегії виживання. Справді, залякування населення уявними погрозами та ворогами — це випробувана і вірна тактика багатьох авторитарних лідерів, які використовують залякування щоб відвести від себе провину за внутрішні проблеми та виправдати репресивні заходи.

Однак надмірний акцент на внутрішній підтримці Путіна як рушійної сили ухвалення рішень заважає політикам та аналітикам передбачати російську агресію, оскільки це неточний індикатор часу потенційного конфлікту. Більше того, цей міф не тільки не підтверджує того, коли Кремль з найбільшою ймовірністю застосує силу, але й не дозволяє зрозуміти, де Кремль буде готовий це зробити.

Російська зовнішня політика не визначається популярністю Путіна. Навіть якби президент почував себе у безпеці у своїй країні, його агресивна тактика не зміниться.

Правильна політика Заходу має виходити з того, що загроза застосування Росією військової сили не зменшиться з часом. Можливо, російські можливості будуть тимчасово обмежені західними санкціями, експортним контролем та військовими втратами в Україні, але Москва збереже намір загрожувати інтересам національної безпеки США та Європи. Тому США та Європа мають зробити кроки щодо оновлення свого розуміння природи російської загрози.

Зважаючи на ймовірність того, що Україна — не остання мета Путіна, США та їхні союзники не можуть дозволити собі недооцінити російську загрозу чи відкласти Росію на другий план після того, як бойові дії в Україні припиняться. Натомість США та їхні союзники мають зробити стратегічний і бюджетний вибір, який має відображати реальність того, що російська військова машина може бути підбита на цій війні, але ніяк не виведена з ладу.

МІФ 4: ЯДЕРНІ ЗАГРОЗИ РОСІЇ РЕАЛЬНІ

Відомо, що Росія визнає можливість застосування ядерної зброї, і поріг такого застосування у неї набагато нижчий, ніж у західних ядерних держав. Проте її постійні ядерні загрози слід розуміти як політичні маневри, які ніяк не пов'язані з ймовірним використанням ядерної зброї.

Ядерна риторика Росії безперервно наголошує на готовності до застосування такої зброї. Але її мета — отримати максимально можливу практичну користь із володіння цією зброєю як такою. Вплив загроз ґрунтується на інтенсивній та ефективній програмі, що здійснюється російською мережею впливу за кордоном, що віщує майже неминучу ескалацію ядерної війни у разі протидії планам Росії. Сенс цих загроз полягає в тому, щоб збільшити оперативну свободу дій Росії без фактичної необхідності вступати у війну і для того, щоб підірвати волю Заходу до опору.

У спільній заяві п'яти основних ядерних держав у січні 2022 року Росія підтвердила, що "ядерна війна не може бути виграна і ніколи не вестиметься". Однак у російському тексті йдеться, що ядерна війна не повинна бути "розв'язана та випущена з-під контролю". Насправді, Росія продовжує загрожувати застосуванням ядерної зброї проти своїх противників незалежно від будь-яких подібних зобов'язань. Ядерна риторика стала невід'ємною частиною російського військового наративу, що безперервно транслюється державною пропагандою.

Російський месидж про "катастрофічну ескалацію" постійно підтримується коментаторами, що співчувають, і аналітиками за кордоном. У результаті навіть керівники оборонних відомств країн НАТО та політичні лідери почали буквально повторювати російські тези. Найбільш яскраво це проявляється у стримуванні допомоги та підтримки України, яке спричинене страхом ядерної відповіді з боку Росії.

Проте, поінформовані аналітики відзначають тенденцію до того, що зі зростанням конвенційних військових можливостей Москви вона підвищує поріг застосування ядерної зброї. Крістін Вен Брюсгаард (Kristin Ven Bruusgaard) ще у 2017 році зауважила, що "сьогодні ймовірність застосування ядерної зброї Росією менша, а не більше, ніж 10 чи 15 років тому". Ольга Олікер (Olga Oliker) також стверджує, що є мало доказів зниження порога застосування ядерної зброї Росією. Скоріше, "заяви та поведінка Росії свідчать про бажання використати свій статус ядерної держави", — вважає вона.

Це не означає, що небезпеки немає. Розбіжності щодо порога застосування Росією ядерної зброї ризикують загасати ключовий момент: цей поріг набагато нижчий, ніж у західних ядерних держав. Прийняття можливості ядерної війни пронизує російську військову теорію та практику. Моральний вимір застосування ядерної зброї також є для Росії набагато меншим фактором стримування, ніж для демократичних країн.

У той же час, у 2000-2020 роках ядерний арсенал Росії було оновлено та диверсифіковано, включаючи роботу над малопотужними пристроями. Ця програма може додати тисячі нових боєголовок малої потужності — субкілотонних, деякі з яких мають потужність лише 10 тонн у тротиловому еквіваленті. Росія також продовжує модернізувати свої ядерні системи управління та контролю, які є життєво важливим чинником другого удару.

Більше того, хоча Росія позиціонує свою ядерну зброю як "винятковий" засіб стримування, вона також встановлює конкретні критерії її застосування. Кожен із цих критеріїв допускає можливість першого застосування ядерної зброї за обставин, за яких жоден західний лідер навіть не зможе про це подумати. Зміна позиції Росії щодо першого застосування ядерної зброї з кінця 1990-х до 2000-х років — це поворот від "ніякого першого застосування" до "першого застосування у разі потреби" та "першого застосування, якщо існування Росії буде поставлене під загрозу".

НАЙОЧЕВИДНІШИМ РЕЗУЛЬТАТОМ ЯДЕРНОГО ШАНТАЖУ РОСІЇ СТАЛА СЛАБКА ПІДТРИМКА УКРАЇНИ ЗАХОДОМ.

Але Росія набагато ширше використовує ядерні загрози, викликаючи пасивну реакцію Заходу та знижуючи його здатність відреагувати на ядерне переозброєння Росії. Сьогодні існує мало надійних варіантів реагування у разі застосування Росією тактичної ядерної зброї, що, своєю чергою, посилює її жахливу міць. Інакше кажучи, однієї загрози масованої відплати США недостатньо, щоб західне ядерне стримування залишалося надійним.

Правильна політика Заходу означає тверезу реакцію на російські ядерні загрози і водночас гарантію, що будь-яке фактичне застосування ядерної зброї не залишиться без відповіді. НАТО має переглянути та посилити свої сили ядерного стримування таким чином, щоб усунути загрозу, хай навіть віддалену, застосування ядерної зброї низької потужності для досягнення обмежених військових цілей.

У разі, якщо Росія завдасть ядерного удару, повинні бути застосовані конвенційні та ядерні, оборонні та наступальні, симетричні та асиметричні військові контрзаходи. Потрібно провести подальше коригування ядерної політики — окрім уже вжитих кроків щодо встановлення боєголовок малої потужності на ракети підводних човнів. Необхідні дешевші та надійніші носії, відмінні від тих, які призначені для стратегічного ядерного удару.

Головне, необхідно показати рішучість, а також продемонструвати потенціал, який нині майже відсутній. Необхідно вжити захисних заходів проти застосування тактичних ядерних зарядів, таких як зміцнення власних стратегічних цілей. Усі країни-члени НАТО повинні зробити свій внесок у розвиток стримування конвенційними озброєннями, включаючи протиракетну оборону та повний спектр вогневих засобів протистояння.

Такі заходи дадуть Росії пряму відповідь на її власні токсичні та безвідповідальні заяви щодо застосування ядерної зброї. Вони зроблять ядерні загрози Росії набагато менш реалістичними — отже, і менш ефективним інструментом залякування.

МІФ 5: РОСІЙСЬКА ЯДЕРНА СТРАТЕГІЯ НАЙКРАЩЕ ОПИСУЄТЬСЯ ЯК "ЕСКАЛАЦІЯ ДЛЯ ДЕЕСКАЛАЦІЇ".

Протилежна крайність полягає в тому, що деякі західні офіційні особи продовжують описувати російську ядерну доктрину як ескалацію з метою деескалації (E2DE). Припущення полягає в тому, що Росія застосує ядерну зброю на ранній стадії конфлікту для того, щоб спонукати противника капітулювати та припинити військові дії.

Західні політики стурбовані тим, що від такої агресії важко захиститись за допомогою конвенційної зброї. Проте розуміння російської ядерної стратегії як E2DE є непродуктивним спрощенням. Воно породжує недооцінку тих заходів, які потрібні для заборони застосування Росією ядерної зброї. Перебільшений акцент на застосуванні ядерної зброї призвів до того, що аналітики перестали приділяти достатньо уваги іншим сценаріям розвитку потенційного конфлікту, крім ядерних.

Концепція E2DE ігнорує ключове завдання російської ядерної стратегії, яка полягає в загрозі першого застосування ядерної зброї. Міф про російське захоплення ядерним примусом перебільшує впевненість Росії у здатності контролювати ескалацію. Однак російські лідери, як і раніше, стурбовані перспективою ядерної війни, і заяви Володимира Путіна за останні кілька років лише посилюють це враження. Росія прагне захопити Україну, але ніяк не передбачає застосування ядерної зброї для досягнення цієї мети.

Сьогодні головною проблемою стримування на Заході є стримування ядерної ескалації у разі прямої конфронтації між НАТО та Росією. Росія навряд чи прагнутиме сценарію, в якому не зможе перемогти. Це складніша проблема стримування, яку Захід не може вирішити розвитком нових ядерних потенціалів.

ПРІОРИТЕТОМ МАЄ СТАТИ САМЕ ЗНИЖЕННЯ ЙМОВІРНОСТІ КОНФЛІКТУ МІЖ РОСІЄЮ ТА ЗАХОДОМ (і за чий рахунок чи чого?)

Західні лідери мають створити механізми кризового управління, які зможуть ефективно забезпечити припинення війни до її ескалації до ядерної війни. Малоймовірно, що Захід зможе завдати військової та повної поразки Росії, не вдаючись до використання ядерної зброї. Росія створила найбільший у світі ядерний арсенал, унеможлививши такий розвиток подій: приблизно рівного супротивника з великим ядерним арсеналом до повної капітуляції примусити неможливо. Це змушує переглянути підхід західних держав до розробки теорій перемоги, закінчення війни та потенційного повоєнного співіснування зі своїм супротивником.

МІФ 6: РОСІЯ НЕСЕ НЕПОСИЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ ВИТРАТИ

Західні аналітики часто дивуються з того, чому Росія продовжує витрачати значні кошти на війну, коли її економіка така слабка. Але це означає лише те, що Кремль ставить сильні збройні сили вище за більшість інших бюджетних потреб.

Стійкий і потенційно небезпечний міф полягає в тому, що Росія не може підтримувати свої військові витрати. Це переконання ґрунтується на ідеї, що в несприятливих економічних умовах російські лідери в якийсь момент будуть змушені скоротити військові витрати, щоб зосередитися на нагальних проблемах, таких як підтримання рівня життя або диверсифікація економіки.

Однак, Росія історично виділяла на військові витрати більшу частку національного продукту, ніж західні країни, і постійно ставила їх вище за ті потреби, які демократичні країни вважають важливими. Як історичні прецеденти, і практика свідчать, що Росія зберігає високий рівень військових витрат незалежно від економічних умов.

Прогнози про те, що Росія буде змушена скоротити витрати на оборону, дуже живучі, незважаючи на те, що вони ніколи не збувалися. Така думка зазвичай стає популярною, коли Росія переживає економічний спад, як це було в 2015 після обвалу цін на нафту, або в 2020, коли світове економічне виробництво впало в результаті пандемії COVID-19.

Частка ВВП, яку Кремль виділяє на оборонні витрати, у середньому за останні 30 років була значно вищою, ніж у більшості інших країн – 4-5%. Навіть у важкі економічні часи витрати на оборону рідко скорочувалися, що відображає те велике політичне значення, яке Москва надає підтримці сильної армії.

Військові витрати Росії та інших окремих країн, 1992-2020 роки (як %% ВВП). 
Джерело: База даних SIPRI з військових витрат (2022).

Дивно, що незважаючи на економічні труднощі останніх трьох десятиліть, Росії вдавалося виділяти на оборону майже таку ж частку економічного виробництва, як США, і навіть більш високу частку, ніж Китай, хоча в обох країнах економічна обстановка була спокійніша.

Це показує, що для російського керівництва військові завдання історично мають тенденцію брати гору над іншими питаннями. Небагато російських правителів колись взагалі сприяли зростанню та підвищенню рівня життя на шкоду безпеці, і Володимир Путін не є винятком. Натомість Путін приділяє першочергову увагу фінансуванню армії та апарату безпеки, оскільки вважає це вирішальним чинником для вирішення проблем усередині країни та за кордоном.

ОЧІКУВАТИ, ЩО СИТУАЦІЯ ЗМІНИТЬСЯ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ, НЕРЕАЛЬНО, ОСОБЛИВО ПІСЛЯ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ В УКРАЇНУ

Ескалація кампанії з лютого 2022 року обійдеться дуже дорого, і кінця війни не видно. Крім України, зростаюча напруженість у відносинах з НАТО, швидше за все, призведе до того, що Москва спробує збільшити свої військові контингенти на заході Росії і, можливо, в Арктиці. За все це доведеться платити, оскільки економіка загалом переживає різкий спад.

Фото "Ваня з Усуріська" від Diana Makarova. 

Пісня на обчєдаступном язикє для свинособак Лесі Рой >>>.

Західні політики не повинні сподіватися, що високі військові витрати Росії – це тимчасове явище і що рано чи пізно економічна слабкість змусить російську державу їх скоротити. Європейські витрати на оборону повинні визначатися чітким розумінням загрози, що зберігається. Росія витрачає на свої збройні сили більше Заходу і це триватиме незалежно від темпів економічного зростання чи спаду у Росії. На відміну від багатьох членів НАТО, за винятком США, Росія серйозно ставиться до оборони — європейським членам НАТО, мабуть, час зробити те саме.

МІФ 7: РОСІЯ ТА КИТАЙ МОЖУТЬ ОБ'ЄДНАТИ СВОЇ ВІЙСЬКОВІ СИЛИ ПРОТИ ЗАХОДУ

Зростання військової співпраці та співробітництва в галузі безпеки не слід інтерпретувати як знак того, що Росія та Китай створять альянс у разі збройного конфлікту із Заходом.

На тлі поглиблення та розширення військової співпраці між Росією та Китаєм у суспільних та політичних дискусіях виникла поширена помилка, що ці дві країни мають намір об'єднати свої зусилля проти Заходу. Хоча Росія і Китай не створили офіційного союзу, зростають побоювання, що Москва і Пекін збираються укласти фактичний пакт з геополітичними і військовими наслідками, що далеко йдуть.

Відповідно до цієї концепції, Росія та Китай тісно координуватимуть свою політику примусу щодо Заходу та пропонуватимуть одна одній військову допомогу в будь-якому конфлікті зі США чи НАТО. Спільна заява голови КНР Сі Цзіньпіна та президента Росії Володимира Путіна 4 лютого 2022 року підкріпила цей наратив: обидві сторони заявили, що їхня дружба "не має меж" і що не існує "заборонених областей співробітництва".

Ідею про те, що Росія може створити альянс із Китаєм, насамперед навмисно просувають високопоставлені російські чиновники. На запитання про те, чи можливий такий союз, Путін відповів у 2020 році на Валдайській конференції: "Можна уявити все, що завгодно. Ми завжди вважали, що наші відносини досягли такого рівня співробітництва та довіри, що це не обов'язково, але теоретично можливо". 16 грудня 2021 року прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков заявив, що Росія та Китай обговорюватимуть напруженість в Україні як "союзники".

Міф про підготовку союзу також підтримують західні ЗМІ, особливо російські ЗМІ, які працюють у західних країнах (наприклад, RT), а також ультраправими та ультралівими виданнями — і ця тема займає чільне місце в публічних дебатах на Заході.

Справді, з 2014 року Росія та Китай зміцнили та розширили свою військову співпрацю. Росія відновила продаж Китаю своєї найсучаснішої зброї, поставивши системи ППО С-400 та багатоцільові бойові літаки Су-35. У 2019 році Путін повідомив, що Москва допомагає Китаю у розробці системи раннього попередження. Збройні сили Росії та Китаю беруть участь у спільних програмах військової освіти та консультаціях на високому рівні зі стратегічних питань.

Більше того, до останнього часу обидві сторони значно збільшили частоту, а також географічне та функціональне охоплення своїх спільних навчань — від військово-морських навчань до спільного патрулювання бомбардувальників. У листопаді 2021 року обидві сторони підписали амбітну програму подальшої військової співпраці.

Але хоча військова співпраця сприяє зміцненню довіри та оперативної сумісності між Росією та Китаєм, вона не обов'язково означає, що обидві сторони готові об'єднати зусилля у разі конфлікту із західними країнами. Москва та Пекін ніколи офіційно не зобов'язувалися надавати один одному військову допомогу та не створювали інтегрованих військових структур для спільних дій. Також немає доказів зобов'язання виступити на боці один одного у разі військової конфронтації із США та НАТО. Ця ситуація навряд чи зміниться у короткостроковій та середньостроковій перспективі.

Крім спільного неприйняття світового порядку під керівництвом США, Москва і Пекін мають незбігаючі інтереси та розрахунки витрат і вигод у своїй політиці щодо США та НАТО. Крім того, у відносинах між Москвою та Пекіном відсутня надійна та достатня основа довіри, а також є і елемент суперництва. Це стосується пострадянського простору та Середньої Азії, де зовнішня політика Китаю підриває прагнення Росії до створення сфери впливу, а також Арктичного регіону, де Пекін кидає виклик спробам Росії домінувати на Північному морському шляху.

Війна Росії проти України наочно демонструє межі російсько-китайського військового співробітництва та те, наскільки нереалістичною є ідея об'єднання зусиль Росії та Китаю проти Заходу. Немає жодних доказів того, що Китай допомагає Росії замінити техніку, втрачену у війні — ні постачання озброєнь, ні постачання вкрай необхідних товарів подвійного призначення.

Замість того, щоб обходити західні санкції, китайські компанії обмежують свої поставки до Росії. Наприклад, китайський виробник комерційних дронів DJI призупинив усі продажі до Росії, щоб уникнути використання своєї продукції в бойових діях. З початку війни 2022 року спільні навчання Росії та Китаю не тривали і були, навпаки, скорочені. З лютого до липня 2022 року не проводилося жодних великих спільних військових заходів (1 жовтня 2022 р. Олег Жданов повідомив, що ешелони з військовою технікою з Казахстану прямують до ерефії і, можливо, вона китайська - прим. Кіберджури). 

Крім того, Пекін досі неохоче надає допомогу Росії у невійськових аспектах її конфлікту з Україною та Заходом. Хоча Пекін підтримує Москву політично та дипломатично, поширюючи наративи Москви і покладаючи провину за конфлікт на США та НАТО, а також голосуючи на користь Росії у міжнародних організаціях, він досі уникає таких гучних кроків, як визнання анексії Криму чи незалежності так званих "народних республік" Луганська та Донецька.

Обережний та амбівалентний підхід Пекіна до повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року ясно вказує на його небажання використати свої можливості для підтримки російських авантюр.

ЯК СИЛЬНІШИЙ ПАРТНЕР У ВІДНОСИНАХ КИТАЙ МОЖЕ ДОЗВОЛИТИ СОБІ ПРОЙТИ ЧАС, ПОКИ РОСІЯ СТРАЖДАЄ ВІД РУЙНІВНИХ НАСЛІДКІВ ЗАХІДНИХ САНКЦІЙ

Просуваючи міф про російсько-китайський альянс, що формується, Кремль — за підтримки інших прихильників цього міфу — намагається чинити тиск на Захід. Аргумент про те, що Росію необхідно зупинити від союзу з Китаєм, потім стає виправданням для західних політиків, які йдуть назустріч Москві та пропонують поступки щодо України та розширення НАТО.

Однак перспектива об'єднання зусиль Росії та Китаю не є неминучою, так само як і російсько-китайські відносини не зводяться виключно до заборони Заходу. Вони також засновані на міцному фундаменті ендогенних факторів, таких як економічна взаємодоповнюваність між багатою на ресурси Росією та спраглим ресурсів Китаєм.

Правильна політика має ґрунтуватися на варіантах, які ретельно враховують як перспективи, так і межі подальшого військового співробітництва між Росією та Китаєм. Виходячи з припущення, що конфронтація між Росією і Заходом буде продовжуватися, будь-які спроби усунути Росію від партнерства з Китаєм, що поглиблюється, марні. Будь-які спроби Заходу убити клин між двома країнами мають сенс лише в малоймовірному випадку фундаментальних змін у політичному режимі та Росії.

Тому дипломатичні зусилля Заходу мають бути спрямовані на Китай. Розумна стратегія включатиме як пряники, так і батіг. З одного боку, Захід має підвищити ціну Китаю за продовження тісної співпраці з Росією у військовій сфері. Захід має дати зрозуміти Китаю, що військові авантюри Росії мають негативні побічні ефекти і для Китаю, який зацікавлений розширювати свої інтереси у Європі та США. Західні країни також повинні тримати відкритою можливість запровадження санкцій проти країн, які купують російську зброю, включаючи Китай.

Одночасно США та європейські держави могли б спонукати Китай прийняти активнішу дипломатичну роль у припиненні війни в Україні, тим самим посилюючи свою роль як відповідального актора на глобальній арені.

— * —

Післямова для Кіберджури. Де учнівська молодь, а де геополітика. Де геополітика, а де українська еліта? Там же, де і діти – в Фонді Юрія Дєточкіна. Проте, на щастя, Москва невпивно повторює одну й ту ж помилку. Вона робить як навчили імператор Японії у 1905-му році та Бісмарк у 1917-му: "працюють" з елітами сусідніх країн. Із західними елітами простіше – розмір валізи з зеленню прораховано і доставлено. А от з українською елітою якось не по-європейськи, не по-західному. Валізу взяли, а тому кому те робити не заплатили бо навіть і не знали як. Еліта в Україні і народ навіть з різних пробірок.

Павло Казарін каже, що Москва інвестує у великий бізнес, корумпує політиків, замикає на собі бізнес-ланцюжки бо Кремль не вірить у суб’єктність обивателя. Не вірить, що протест може бути "низовий". Замість того, щоб створювати щирих та конкурентоспроможних союзників, обирає ситуативних та злодійкуватих. Сучасна ерефія — це цінники замість цінностей. Монетизація переконань та принципів як Шльома з Привозу навчив. Що вона може запропонувати своїм сусідам?

А Захід натомість весь цей час надає перевагу співпраці з громадянським суспільством. Інвестує в освіту, фінансує програми обміну, організовує семінари. Компанія Esri усім середнім школам світу надала безкоштовний доступ до хмарних ГІС-технологій ArcGIS OnLine. І це лише один глобальний проект однієї приватної компанії. Методи Заходу відрізняються обріями, — він вкладає в тих, хто здатний завтра стати лідером бізнесу, державного управління чи громадської думки та скласти кістяк громадянського суспільства. Заходу не треба нічого вигадувати: досить познайомити молодь із самим собою, зі своєю логікою та архітектурою, аби вона згодом запрагла перенести західні правила на ґрунт рідної країни. Остання теза поки не заходить бюрократії в Україні.

І саме українська молодь може граючись створити для Московії привабливий образ майбутнього. Створити картинку завтрашнього дня, здатної захопити й мобілізувати, перетворити безмозгий опариш в людей. Дати їм цивілізаційну ідею — таку, як у колективного Заходу.

Слабкість Кремля у тому, що він регулярно ставить на ті еліти, що ціннісно близькі йому самому. У підсумку партнерами еерфії стають ті, хто поводиться як мародер на окупованій території. Вона не здатна домовлятися ні з ким інакшим — расіянська еліта не вірить нікому, хто від неї відрізняється. Ерефія може купувати собі союзників, але вона не здатна їх створювати. Вона може пропонувати секс за гроші, та це не має нічого спільного з коханням. Її маскульт — вторинний, тлумачення "рускості" нагадує матрьошку з duty free, а єдина універсальна пропозиція — репертуар радіо ГУЛАГ. "Рим полюбили не за велич — Рим здобувся на велич, бо його полюбили". Ця формула Честертона незастосовна до сучасної Росії. Вона приречена на поразки в битвах за майбутнє лише тому, що не має образу майбутнього. Вона програє битву за серця, бо не вміє закохувати в себе. Але й висновків зі своїх поразок Москва теж не робитиме. Просто тому, що ці висновки прозвучать для неї занадто невтішно.

Воює не зброя і навіть не люди. Воюють організаційні структури, в яких зброя є частиною загальної системи. Саме "спеціальна військова операція" показала, що організаційно російська армія глибоко просіла порівняно навіть із радянським минулим, уже досить далеким. Сучасні війни їй зовсім не під силу. Глибоко інтегровані західні військово-інформаційні системи, навіть у вкрай усіченому вигляді, переміщені на територію України, демонструють колосальну перевагу перед архаїкою організації російської армії. І перше завдання Кіберджури якраз і полягає в тому, щоб за допомогою ГІС-технологій вивчити ворога, його міфи, знайти уразливості й розчленувати тушу скаженого ведмедя.

Круглий стіл в МОН України 09.4.2019 р. "Нові інформаційні технології в управлінні національними проектами на прикладі військово-патріотичної гри “Сокіл”/”Джура”: практичні аспекти".

P.S. З низкою систем озброєнь проблема у тому, що це на Т-72Б екіпаж можна підготувати з таджика, бурята чи ваньки із Забайкалля за пару тижнів. На “Абрамс” треба готувати не один місяць. Найновіший російський танк модернізований лише легким апгрейдом броні, тепловізором і оновленим зв'язком. Тоді як “Абрамс” - це насамперед вбудовування у бойове інформаційно-керівне поле (див. відео вище). У випадку Т-72Б3 екіпаж і сам танк через два тижні  - витратний матеріал. Для “Абрамс” за фактором часу екіпаж дорожчий за танк: півроку навчання воювати на ньому в системі сучасних збройних сил. Українців зараз навчають воювати на натівських системах. А там ArcGIS. Кіберджура – теж на ArcGIS. Як і земельний кадастр України.