Маркери "свій"/"чужий" в національно-патріотичному вихованні та історичне тло

"…Та після скінчення університету обставини дещо змінилися. 

Брати одержали з Росії від якогось невідомого адвоката повідомлення… 

Той лист бачило кілька їхніх товаришів, хоча ніхто з них 

НЕ ЗМІГ ЙОГО ПРОЧИТАТИ, 

бо лист був писаний РОСІЙСЬКОЮ мовою…".
Повість «Лель і Полель» Івана Франка

16 грудня 2020 року відбулася консультативна нарада щодо виховної компоненти "Кіберджури" з фахівцями Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних сил України, Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського та Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України. Про підсумок зустрічі важко краще сказали за Любов Антонівну Найдьонову, Заступника директора з наукової роботи, доктор психологічних наук, член-кореспондент НАПН України, Доктор психологічних наук, член-кореспондент НАПН України. Далі дослівно.

"Кіберпідліток і війна. Спеціально для мам про найближче майбутнє наших синів і дочок. Усі нормальні люди при здоровому розумі проти війни. І разом з тим війна - це реальність, яка триває роками. З 14 року виросло ціле покоління дітей війни, які грали в комп'ютерні "танчики", щоб навчитися стріляти і підготувати себе до фронту, який, думали підлітки, може прийти до них попри їхнє бажання. Дорослі воїни (їм низький уклін) не допустили цього. Але сьогодні стають повнолітніми ті хлопчики і дівчатка, яким на початку війни було по 12. Мами, які завжди прагнуть пишатися своїми дітьми, протягом цих років проводжали своїх повнолітніх (дітей) на війну і молилися, що їхній рівень підготовки і здоров'я допоможе їм вижити. Що можна зробити для підлітка, щоб підвищити рівень виживання, зміцнити психологічний ресурс протистояння травмі війни? Як би не було це прикро усвідомлювати, але оберігаючи підлітка від реальності, ми не сприяємо підготовці до цієї реальності, коли він стає повнолітнім діячем. Дітям не місце на війні, але завтра вони стають дорослими. Серед підлітків школярів майже 28% хлопчиків і 17% дівчат вважають, що вони вже зараз готуються захищати країну зі зброєю в руках після досягнення ними повноліття. Це кожен четвертий хлопчик і кожна шоста дівчинка (навіть після уточнення відсотків і зважування тенденція збережеться).  

                                Lockheed Martin показала знищення російської системи С-400

 

А як саме вони готуються? Що про обрані ними способи підготовки знають дорослі? Ми захищаємо дітей від війни, а вони готуються. Тому що для підлітка життєво важливо відчувати себе дорослим, хоча вони це ще не зовсім уміють - бути дорослими. Це все я пишу під враженням вчорашньої зустрічі з ініціаторами і організаторами командно-штабної гри для учнівської молоді "Кіберджура", яка знайомить підлітків з новітніми інформаційними технологіями, прив'язаними до місцевості з її географічними особливостями. Це не агітація в жодному разі - це привід задуматися, а що ми можемо зробити для більш усвідомленого прийняття рішення, як підготувати мислення і психіку підлітка, щоб підвищити його майстерність вижити в борні? Бо це буде їхнє рішення, ми, мами, муситимемо змиритися. А от способи підготовки ми можемо підказати кращі, ніж діти вишукають їх в інтернеті. Це тільки роздуми. Давайте думати разом. #кіберпідліток ". Кінець цитати.

 

Пошук оригінального тексту несподівано нагадав, що сьогодні, 18 грудня, у Міжнародний день мігранта, в Україні відзначається День військової контррозвідки. І на очі потрапляє текст режисера і драматурга Ігоря Юзюка, який як найкраще описує ситуацію, коли в суспільстві і державі розмиті маркери "свій"/"чужий" та "добро"/"зло". Розмиті через проблеми з ідентичністю, ворожими впливами та просто дурістю. Про ціну, десятки мільйонів українців, убитих зайдами і пройдисвітами в чорних шкірянках, про 130 000 закопаних в Бабиному Яру лише з 1937-го по 38-й роки і не "хвашистами", нагадувати не будемо. Далі текст дослівно. 

Перад ідіотів, 2022.

"Дивне нині свято, чесно кажучи. День військової контррозвідки. Ніби є вона, ніби необхідна, ніби археважлива, але завжди на задвірках, завжди на десятих (а може й «сотих» місцях) і завжди про неї просто і банально забували. І нагадувало тільки життя – гостро і жорстоко «ранячи всі отвори» у забудькуватих.Судіть самі… Мрійлива фантазерка і далека від практики державного будівництва Центральна Рада навіть словосполучення такого – «військова контррозвідка» не знала. Та що там контррозвідка… Їм армії навіть не треба було. Тому більшовицькі пропагандисти і провокатори відкрито, серед білого дня готували повстання, остаточно розкладали залишки вірних військових сил, сіяли смуту, паніку, бунт, хаос. І зупинити це "торжество демократії» було нікому. Як, власне, і нікому було зупинити штики Муравйова, які захоплювали Київ. А потім був гетьман Скоропадський. Цей знав толк в державному будівництві і розумів, що без спецслужб, без військової контррозвідки держава не виживе, особливо, в умовах постійних зовнішніх загроз. При Державній варті було створено підрозділи військової контррозвідки. Про те, їх діяльність була серйозно обмежена німецькою окупаційною владою, як власне і весь процес створення української армії. А потім була Директорія… Отаманщині, що захопила країну менш всього потрібна була військова контррозвідка. Навіщо їм вуха і очі центральної влади? Кожен із них і сам влада, кожен із них, звісно, не перший, але й не другий, в кожному росте і кріпне такий собі Наполеончик, такий собі Бонапартик – кожен мав військову контррозвідку свою, власну, кишенькову: де є самогон покажуть, де добра можна набрати, де бунт проти "сонцеясної" особи пана-отамана зріє – все розкажуть. А потім був заколот командуючого Північною групою військ УНР отамана Оскілко і катастрофа, яка наступила за цим. По-перше, оголеним фронтом скористалися більшовики, а по-друге: цей заколот мав і значні зовнішньополітичні наслідки, катастрофічні для УНР. Так, Оскілко 12 травня здався полякам і наговорив там про більшовизм Мартоса, Петлюри… Саме ці свідчення поляки використали, як аргумент, перед Антантою і США для перекидання на фронт 80-тисячної армії генерала Галлера: озброєної, вишколеної, екіпірованої у Франції – яка і вирішила долю українсько-польської війни. Після такої поразки Директорія нарешті згадала про військову контррозвідку, яку очолив Микола Чеботарів. Той самий, який приборкував отаманщину і розстріляв Болбочана – дисципліна вимагає крові і жорстокості. І хто знає, як розвивалась історія, якби такі заходи почали впроваджуватись хоч на пів року швидше, щоб не допустилась вакханалія отаманів, втративши всяке почуття міри і відповідальності. Відомо, як дбайливо і зосереджено працювала військова контррозвідка в умовах українського націоналістичного підпілля. І той факт, що Українська повстанська армія продовжувала боротьбу в умовах, коли вже всі інші національні рухи Східної Європи і колишнього СРСР капітулювали, свідчить тільки про одне – добре була поставлена робота Служби безпеки ОУН.

18 грудня 1940 року затверджено остаточний варіант Директиви №21, більш відому як міф про "План Барбаросса"

На дворі 1991 рік. Україна стала незалежною державою. Всі органи, всі організації, установи, вся державна машина віднині українські. Аж раптом, (як розповідають деякі пліткарі) 17 грудня (чи 18 – це вже деталі ) Президенту України доповідають, що до України їде московська перевірка. Куди??? Як??? До кого??? Україна вже ось кілька тижнів - незалежна і самостійна і куди ці "москалики" пруться? Виявляється, їдуть "перевіряти" військову контррозвідку – "особові відділи", які залишились поза державною увагою. Справді, військова контррозвідка була підпорядкована 3 Головному управлінню КДБ і жодним чином не замикалась на «республіканські комітети». Підпорядкувавши КДБ УРСР, поза увагою залишились "особі відділи", які не замикались на КДБ УРСР, а підпорядковувались Москві. Військова контррозвідка – це не фінансові потоки, не схеми, не бюджетні оборудки, тож "ділових людей" цікавить менше, чим приміром відділи «К», чи контррозвідувального захисту економіки. Навар не той! І все ж, московська перевірка в умовах незалежної України – це вже занадто… Виправляючи помилку, 18 грудня Президент України підписав Указ №7, яким створювалась військова контррозвідка СБУ. А потім були довгі і безконечні «реформування». Звісно, в країні, де знищувалась армія, в першу чергу знищувалась військова контррозвідка. І треба віддати належне «реформаторам» - таки знищили, майже остаточно. В усякому разі, в 2014 році, на початку бойових дій з Московією військова контррозвідка СБУ існувала майже тільки як словосполучення, як щось нереальне, фантастичне, … зайве. Що ж, така безпечність дорого обійшлася і державі і армії. А може й не безпечність це була, а цілеспрямована руйнація, хто знає? Бо це аксіома: є контррозвідка – є армія, є армія – є держава". Кінець цитати, бо далі про сумну сучасність. 

 

І в кінці знову цитуємо Любов Антонівну Найдьнову: "Часто наші уявлення виставляють "стелю" нашим домаганням. А сьогодні є смартфон - є все, якщо є активність і підказки маршрутів. У вас немає 3Д-принтера? А у френдів є, а як немає таких френдів - то їх можна допомогти знайти. Часто наші упередження і уявлення про бідність і недоступність зупиняють дітей у вільному отриманні того, що насправді є доступним. От на чому треба зосередити зусилля - це добрий зв'язок у кожну школу". 

 "Я теж вірю в силу різноманіття. І також вітаю ресурсний погляд на сьогодення і майбутнє. Але мене турбує утилітарний підхід до реальності, який обмежує мислення наших дітей. Не згодиться особисто мені (така впевненість), то і не треба взагалі. Але ж і позиція - я представник людської цивілізації - теж має освоюватися. Тобто, утилітарна прагматична позиція має доповнюватися загальнолюдською ідентичністю у засвоєнні знань. І це не про бункер, а про те, щоб він не знадобився".

 

http://moviestape.net/katalog_serialiv/detektyvy/1530-kistky.html 

Тут про маркери "свій" / "чужий та цінності. 

"Моя думка така, що дуже важливо вибудовувати психологічну межу між війною і миром, щоб було куди повернутися після закінчення боїв. Чим молодша дитина, тим її психіка цільніша, вона не може вибудовувати межі і внутрішні переходи, вона має жити в маленькому безпечному життєвому світі. Війна цей світ розриває на до і після. Це серйозна психологічна проблема - залишити війну в минулому. Підготовка має включати в себе не лише підвищення імовірності вижити, не лише вирішення моральної дилеми між "не вбий" і "вбий - ворога, щоб він не встиг знищити тебе". Має бути створений потужний психологічний механізм переходу до мирного життя після війни - закоханість у життя, вітальність, смак насолоди від мирних справ, до яких хочеться повернутися. І розуміння, що це буде не повернення до минулого, а рух уперед. Я ще від часів спілкування з молодими хлопцями, які лікувалися після афганських поранень, пам'ятаю свій шок, коли почула "я нічого не вмію, крім вбивати, не знаю, чим буду займатися після госпіталя". Підготовка має включати в себе формування цього першого "вмію" - для мирного життя, тоді це буде воїн-захисник, який глибинно знає, навіщо він на війні, і прагне до мирного майбутнього".

Далі буде. 

*Копія Храмової Мінори. Єрусалим. Копію "подарував" в 90-х роках ізраїльтянам "український" мільйонер Вадим Рабінович. 37 кг золота

Підписуйтеся на канал "Кіберджура" https://t.me/kiberdjura щоб дізнатися більше.

Умови для участі в КШГ "Кіберджура" тут >>>.

Головний інформаційний партнер КШГ «Кіберджура» - Студія «TV-7 production» (https://tv7.studio).

Хочеш ТАКУ? Якщо ТАК, тоді долучайся
до Глобального проекту модернізації освіти у світі  >>>

 *Копія Храмової Мінори. Єрусалим. Копію "подарував" в 90-х роках ізраїльтянам "український" мільйонер Вадим Рабінович. 37 кг золота.

Павло Казарін 2023, листопад, 22

Культурна дистанція. 

Наріжний камінь у фундаменті нашої війни.

Культурна дистанція народів може бути різною. Наприклад, між українцями та норвежцями культурна дистанція буде явно більшою, ніж між українцями та білорусами. Тому що кириличний алфавіт. Тому що простір православної культури. Тому що східна Європа, географічне сусідство та слов'янські народи. Українці здатні зрозуміти білорусів без перекладу – на відміну від португальців чи греків. Але величина культурної дистанції визначає не тільки здатність розуміти одне одного. Іноді вона визначає ще й швидкість асиміляції.

Барбара Такман у книзі "Серпневі гармати" писала про передумови Першої світової війни. Серед іншого, вона згадувала про анексію Німеччиною французьких Ельзаса та Лотарингії за підсумком франко-прусської війни 1870 року. Бісмарк був проти цього кроку, стверджуючи, що нові території стануть ахіллесовою п'ятою Німецької імперії. А коли Генеральний штаб наполіг на анексії, Бісмарк радив надати мешканцям Ельзасу та Лотарингії якомога більшу автономію, бо "що більше вони вважатимуть себе ельзасцями, то менше – французами".

Культурна дистанція між французами та німцями була надто великою. Берлін не міг переконати мешканців анексованих областей у тому, що ті відтепер – німці. Єдиний шанс був у тому, щоби замінити національну ідентичність ельзасців – регіональною, але до Бісмарка не дослухалися.

Німеччина керувала колишніми французькими територіями як "Рейхсляндом" – приблизно так само, як і африканськими колоніями. Такман пише, що в результаті німецькі чиновники озлобили і без того нелояльне населення і про жодну інтеграцію в імперію вже не йшлося. В Першу світову ельзасці та лотарингці відмовлялися воювати в складі німецької армії, а в 1918 році за підсумками Версальського миру території повернулися до складу Франції.

Культурна дистанція між народами – фактор, що визначає логіку та поведінку як окупованих, так і окупантів. І особливість нашої війни в тому, що Росія відмовляється визнавати культурну дистанцію між росіянами та українцями.

Фрази про "один народ" – це ж не формула тролінгу. Це державна стратегія. В рамках якої українцям відмовляють у праві на інакшість. У рамках якої на окупованих територіях спершу знищують носіїв української ідентичності, а решті пропонують оголосити себе росіянами. Спочатку прибирають тих, хто є носієм культурної дистанції, а потім душать в обіймах тих, хто залишився. І ставку Москва робить саме на те, що слов'янська етномовна спільність, кириличні алфавіти та простір православної культури – цілком достатні для поглинання та розчинення.

Всі останні тридцять років російської політики в Україні – це спроба стерти культурну дистанцію. Звідси – ідеї другої державної мови та спільні підручники історії часів Табачника. Звідси ж – боротьба з окремою українською церквою та просування громадянської релігії під брендом "Велика Вітчизняна війна". Москва всіма силами гальмувала культурну емансипацію і готова була залишити українській культурі лише роль такої собі регіональної особливості – з варениками, шароварами та обов'язковим культом Переяславської ради.

Всі ці тридцять років Україна протиставляла Москві свої спроби збільшити культурну дистанцію. Окремий патріархат та єдину державну мову. Політику національної пам'яті та власний пантеон героїв. Новоюліанський календар та навіть колір беретів в українській армії. Іноді навіть безглузді ідеї – на зразок переходу на латинський алфавіт – були нічим іншим, як тією самою спробою збільшити культурну дистанцію. Прагненням відокремити ідентичність та спробою прокреслити кордон. Той самий кордон, який Москва не полишала надій стерти.

Культурна дистанція визначає складність асиміляції – зокрема добровільної. Після анексії Криму окупаційна влада провела на півострові перепис. Згідно з результатами якого, кількість кримських татар на півострові залишилася незмінною – близько 13%, а ось кількість українців за вісім місяців скоротилася на 10% (з довоєнних 25% до 15%). Мова, етнічність, національна пам'ять та релігійний чинник спрацювали у першому випадку. А відсутність усього перерахованого – у другому.

Цілком імовірно, що Москва розраховувала на порівнянну швидкість асиміляції й на інших окупованих українських територіях. Але особливість короткої культурної дистанції в тому, що це фактор, який працює в обидві сторони, а зміна ідентичності – це двосторонній процес.

За даними радянського ще перепису 1989 року, 11,3 мільйона жителів України ідентифікували себе як росіяни. Ймовірно, значну частину з них складали русифіковані українці, але це не так важливо, якщо зважити на те, що культурна ідентичність – це завжди питання персонального вибору. Величина культурної дистанції дозволяла їм без особливих проблем інтегруватися в українське суспільство, а тому вже 2001 року три мільйони з них обрали українську ідентичність замість російської.

Зміна ідентичності була питанням персонального вибору. Вона не вимагала зміни конфесії, інтеграція не ускладнювалася фенотиповими особливостями й навіть знання мови та історії стало значним фактором лише десятиліття по тому.

Усі ці роки персональний вибір визначався сумою подій, що відбувалися в індивідуальних біографіях. Українські росіяни жили в країні, обурювалися рівнем корупції, виходили на протести, реагували на вторгнення в 2014 та 2022, волонтерили та йшли до армії. Якоїсь миті сума вчинків стає важливішою за мову дитинства – і про колишню ідентичність починає нагадувати хіба що закінчення прізвища.

Національність виявилася не рівнозначна світогляду. Багато з тих, хто став воювати на боці окупаційної російської армії, цілком міг би похвалитися українським родоводом. Але первинним виявилися або ностальгія за СРСР і "втраченою величчю", або ситуативний фактор соціального ліфта, здатний піднести тебе в умовах окупації на кілька поверхів вгору.

Ті, хто став на бік України, не завжди могли похвалитися українським бекграундом. Але первинним виявилося бажання захистити свій будинок та небажання жити за тоталітарними правилами. В очах Москви всі вони тепер – зрадники, які не погодилися з роллю іреденти. Кожен факт окупації супроводжується терором проти носіїв ідентичності – щоб потім асимілювати тих, хто у своєму житті готовий зосередитись на цінностях побутового виживання.

Саме тому, коли ми говоримо сьогодні про нашу війну, фактор культурної дистанції не вдасться скинути з рахунків. Російське "вирішення українського питання" полягає не так у фізичному геноциді, як у культурному. Тому що позбавлених національної ідентичності українців Кремль завжди зможе оголосити росіянами.

Ті, хто сьогодні борються на фронті, б'ються за те, щоб провести кордон між нами та ними. Будь-яка спроба скоротити культурну дистанцію так чи інакше працює на Росію. Будь-яка спроба збільшити – захищає від розчинення та поглинання. В когось буде спокуса сказати, що від поглинання захищає не культура, а армія – і він матиме рацію. Але в тому й особливість, що від ідентичності людей серед іншого залежатиме те, чи підуть вони у військкомати, коли настане час.