У пошуку виховної компоненти Кіберджури: пам'ять.

В комп’ютері пам'ять буває оперативна і постійна що не стирається після виключення комп’ютера. Ідеальна модель пам’яті для влади де еліта відчуває себе «в країні тимчасового перебування»  – тільки оперативна без навіть натяку на довгострокову, постійну. Один ч(м)удак з лошадіним хвамілійом "Лавров", колєга Клімкіна із сусіднього відділу, так і сказав – "через п’ять років забудуть" про убитих сина, чоловіка, батька. Про окупацію Криму і війну на Донбасі. Це і є стратегічний пріоритет ворога – "прєкратіть стрєлять" і забути. А ті хто пам’ятають – вони небезпечні для, насамперед,  внутрішнього ворога. Тож як не крути, а в основі національно-патріотичного виховання лежить функція довгострокової пам’яті.

Після того як Віктор Андрійович вийшов на сцену Українського Дому і гордо заявив що «Бізнес і влада домовилися!», уся західна преса загуділа і зашуміла: «в Україні найбільш корумпована влада»  (але застерігаю, цей «шум» не поширюється на тодішнього голову Обухівської РДА!). Тому постає цілком логічне питання – про яку "виховну компоненту" кажуть освітянські чиновники і що вони мають на увазі та в яких розмірах? І чи самі вони розуміють та як розуміють, як "вчителі історії Хабад"? Навіщо в Кіберджурі як окремому напрямі Військово-патріотичної гри "Сокіл"/ "Джура" ще якась окрема особлива "виховна компонента"?

Проте пошук "виховної компоненти" для Кіберджури  виявився не таким уже простим - інша епоха, інші інструменти та інші способи насаджування "цінностей". Чи можна низку заходів національно-патріотичного спрямування, оформлених вишиванками і шароварами, вважати "виховною компонентою"? Чи цього достатньо в умовах гібридної війни? 

 

Зразок тексту, який побудовано не на брехні та популізмі.

Більшість знає, що виховання будується на фундаментальній функції пам’яті. Нездатність запам’ятовувати або маніпуляції з пам’яттю мають наслідки, які призводять до "солодкого твікса" з двох  Вікторів з грою п’ятим елементом на роялі. А в країні є інституція, яка відповідає за збереження та розвиток функції пам’яті у тій частині, яка формує вектор національно-патріотичного виховання. Тому зупинимося на основних завданнях цієї поважної інституції.

Першим за пріоритетом завданням цієї інституції є реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу. А от деталізація цього завдання викликає запитання щодо ресурсних і організаційних, точніше, інституційних спроможностей. Наприклад, на кого саме спрямовує і яким чином ця інституція здійснює "організацію всебічного вивчення історії українського державотворення, етапів боротьби за відновлення державності та поширення відповідної інформації в Україні та світі"? "Всебічне вивчення історії" в межах однієї будівлі силами ста працівників на фіксованій бюджетній зарплаті чи в масштабах країни або всесвітнього українства? Які інструменти і повноваження? В умовах війни з Московією таке "Всебічне вивчення історії" має бути всеохоплюючим як по вертикалі, так і по горизонталі комунікацій та наскрізним між поколіннями. Отже, звідси випливає перше ключове завдання Кіберджури: допомогти цій інституції реалізувати свою ключову функцію за допомогою сучасних інформаційно-комунікативних технологій. Повинна бути така технологічна платформа, за допомогою якої "здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті учасників українського визвольного руху, Української революції 1917-1921 років, воєн, жертв Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та політичних репресій, осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а також в антитерористичних операціях" стане інструментальною та ресурсною частиною "організації всебічного вивчення історії українського державотворення…", а "організація дослідження історичної спадщини та сприяння інтеграції в українське суспільство національних меншин і корінних народів" відіграватиме роль державного (у т.ч. фінансового) стимулювання у відповідності з пріоритетами українського державотворення. І тільки тоді, на наше переконання, решта пріоритетів стають прикладними і фаховими, в розумінні «ремісничими», - «популяризація історії України, її видатних особистостей» чи «подолання історичних міфів».

Міфи бувають різними. І хтось має бути "істиною в останній інстанції".

Кожна державна інституція функціонує у тій парадигмі, в якій на момент створення функціонувало суспільство та  його інститути. Автор ще застав такі «наріжні камені влади», як «куратори»  з їхніми «не висовуйся а то посадять».  У 2014 році інститут «смотрящих» зазнав поразки і банкрутства, бо виявився нездатним мобілізувати країну на боротьбу з зовнішньою агресією. Зовнішню агресію зупинили громадянське суспільство та російський "Бук" пострілом в європейське "глибоке занепокоєння"  попри те, що абсолютна більшість "смотрящих" зрадили Україну і українців. Але комуністична ленінська парадигма в системі управління в сфері стратегічних інтересів нації не зникла і про це свідчить фраза "«подання Міністрові культури та інформаційної політики пропозицій щодо формування державної політики у сфері …". 

Еталонний працівник Міністерства культури Коаліційного уряду 
(Андрій Юраш, директор департаменту релігій та національностей)

Ця фраза, на нашу думку, означає, що "ми пахалі", але відповідальність за "відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу та національної свідомості громадян з урахуванням багатонаціонального складу населення та регіональних відмінностей України" ми ловко делегували одному з операторів ринку сектору державних поточних послуг. Зверніть увагу, що функція пам’яті виконує, в першу чергу, функцію зв’язку між поколіннями, між батьками та дітьми і саме там формується нація, а не під час концертів "95-го кварталу". Отже, "рекомендації" потрібні, в першу чергу, МОН України. Саме там закладається розуміння того, чим відрізняється людина від тварини – наявністю довгострокової пам’яті.

Довгострокова пам'ять: вона унікальна, що захищає і зцілює (https://gab.com/).

Далі ми бачимо ще крутіші перли. У всьому світі влада будь-якої країни в першу чергу популяризує НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕНТИЧНІСТЬ та НАЦІОНАЛЬНУ УНІКАЛЬНІСТЬ як ключову регіональну відмінність та ключ до успіху в бізнесі на своїй території та у світі, як конкурентну перевагу в бізнесі. Про це писав ще бригадний генерал армії США  В. Плетт в сорокових роках минулого століття (https://www.litmir.me/br/?b=188029). І щоб не шукати доказів та не вдаватися в дурні дискусії з шахраями на довірі, давайте спитаємо себе: чи однаковий бізнес з євреєм, московитом чи американцем або німцем? Отож то й воно, що навіть на підсвідомому рівні нам наша пам'ять поколінь каже, що різний. А "наші" замість пріоритетності НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ першим пунктом антиринково і антиліберально, всупереч базовим європейським цінностям декларують як першочергове "популяризацію в світі ролі Українського народу у боротьбі проти тоталітаризму, відстоюванні прав та свобод людини". Хибне цілепокладання - явна ознака "руки маскви"...

Другий, але не перл, а уже цілий діамант, звучить як поєднання "відновлення національної пам’яті Українського народу, недопущення використання символів тоталітарних режимів". Використання ДЕ? В антикомуністичній пропаганді? У "відновлення національної пам’яті Українського народу"? Типу, "худоба не має пам’ятати зло бо худоба не знає моралі"? Але не будемо зациклюватися на благих намірах Міністерства правди урядів олігархів в Україні, а Дімі Табчнику респект, відчувається рука висококласного високопрофесійного ворога.

Розбір Положення про шановну інституцію – не хлопського розуму справа. Скільки разів або як регулярно можна здійснювати "надання оцінки тоталітарним режимам XX століття в Україні, Голодомору 1932-1933 років, масовому голоду 1921-1923, 1946-1947 років, примусовим депортаціям, політичним репресіям, діям організаторів і виконавців таких злочинів, а також наслідкам їх дій для України та світу"? А які та кому рекомендації? І що буде, якщо виявиться, що покійний дідусь якогось Президента України чи тато якогось міністра України були з категорії "виконавців таких злочинів"?

А от остання в списку задача "формування у громадян України патріотизму, національної свідомості, активної позиції" викликає дуже великий інтерес щодо шляхів, спроможностей та практики її виконання. Що тут може бути цікавого з точки зору впровадження нових технологій? Інституція відповідно до покладених на неї завдань організовує роботу із (початок цитати):

• дослідження Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та політичних репресій в Україні, інформування про результати таких досліджень громадян України та світової громадськості, вживає заходів до визнання на міжнародному рівні Голодомору 1932-1933 років в Україні актом геноциду Українського народу;
• збирання інформації, створення та наповнення баз даних щодо свідчень очевидців політичних репресій, українського визвольного руху, воєн, жертв Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та політичних репресій, а також щодо дій, спрямованих на захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, зокрема участі в антитерористичних операціях;
• створення мартирологів, книг пам’яті та інших баз даних щодо осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, жертв Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та політичних репресій і забезпечує увічнення їх пам’яті;
• забезпечує ведення обліку, впорядкування та збереження місць поховання жертв Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та політичних репресій, воєн, осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а також в антитерористичних операціях;
• вносить у встановленому порядку пропозиції щодо відзначення державними нагородами учасників боротьби за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також осіб, що зробили вагомий внесок у відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;
• ініціює спорудження пам’ятників, пам’ятних знаків (у тому числі в рамках виконання міжнародних договорів України);
• сприяє формуванню музейних та бібліотечних фондів з питань відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, підготовці музейних експозицій та навчальних програм;
• здійснює співробітництво з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності щодо надання їм інформаційної та методичної допомоги у провадженні діяльності з формування у громадян України патріотизму і національної свідомості;
• забезпечує оприлюднення наукових повідомлень, інформаційних та аналітичних матеріалів, результатів досліджень Голодомору 1932-1933 років, політичних репресій, бере участь у програмах, що виконуються іншими органами виконавчої влади;
• сприяє проведенню наукових досліджень у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;
• сприяє пошуку, веденню обліку, облаштуванню, збереженню та утриманню місць поховань учасників воєн, політичних репресій, боротьби за незалежність України (кінець цитати) та ін.

Треба буде пошукати, хто саме зміг реалізувати статутний обов’язок інституції сприяти "діяльності громадських об’єднань, зокрема молодіжних, з відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу" та хто із закордонних українців та іноземців були залучені "до збирання і вивчення матеріалів про історію України, реалізації спільних проектів" щоб обмінятися досвідом. А для Кіберджури це є вікном можливостей, яким слід скористатися для творення справжньої виховної компоненти української нації, у т.ч. політичної, але в авангарді з українським народом на чолі дружніх і братерських нацменшин які знають в чийому домі чия правда. 

Проміжний висновок. Основою пропаганди Кремля та його бізнес-партнерів є історія. Історія є зброєю набагато потужнішою за ядерну. А телевізор і медіа - це лише засіб доставки зброї масового знищення націй і держав до цілі. Інвестори Марка Цуцикберга, як і Лейби Троцького, раніше за нас зрозуміли, що історія є похідною від пам'яті та пам'яток. Тому, щоб писати для нас "історію", яка була вигідна усяким ...істам, робили так, щоб "Ваш допис не відповідає стандартам нашої спільноти" - їхньої, не вашої. І ці стандарти на чомусь вибудовується і щось виправляють у відповідності, наприклад, з умовами інвестицій Кремля у Фейсбук. Мільйони доларів, вкладені в системи комунікації, формують усталені стереотипи, які важко ламати. Брехня в’їлася у масову свідомість, мов кров у прострілену вишиванку. Більшість українців навіть не уявляють, наскільки сфальсифіковано нашу історію, починаючи з часів Русі. І чомусь "масовому" може і має протистояти шось також "масове", системне і фундаментальне. Технології стають доступнішими і, тому, втрачається монополія ворожих спецслужб на ці системи масового знищення націй і народів.

Підписуйтеся на канал "Кіберджура" https://t.me/kiberdjura щоб дізнатися більше.

Умови для участі в КШГ "Кіберджура" тут >>>.

Головний інформаційний партнер КШГ «Кіберджура» - Студія «TV-7 production» (https://tv7.studio).

 *Копія Храмової Мінори. Єрусалим. Копію "подарував" в 90-х роках ізраїльтянам "український" мільйонер Вадим Рабінович. 37 кг золота.

 

================================================

Norton Herskár разом з Norton Herskár 17 грудня 2020 р.

17 грудня 1908 року в Харкові народився український мовознавець Юрій Володимирович Шевельов (Шнайдер). 17 грудня 2020 у Берліні помер Геннадій Адольфович Кернес, колишній мер Харкова, за розпорядженням якого було знищено пам'ятну дошку Шевельову, як "пособніку фашистов".

Є щось символічне у збігу цих подій. Ці особи, обидва чужинці - німець та єврей - немов уособлюють два Харкова, дві традиції. Перший, німець, який став культурним українцем - уособлює Харків українського "червоного ренесансу" Курбаса, Хвильового та ВАПЛІТЕ, коли "на початку революції", як потім писав Шевельов, відбулася "спроба українських комуністів "влитися" в російську комуністичну партію, щоб "розлитися й залити" її" ("Москва, Маросєйка"). Другий, єврей, який став культурним росіянином - уособлює російський червоний Харків часів розгрому українського "червоного ренесансу", Харків червоного терору, масових розстрілів та Голодомору, Харків репресивний, російсько-єврейський Харків НКВД та МВД.

Утім, один Харків був закономірним спадкоємцем іншого, тієї червоної, самозваної "столиці", яка була лише троянським конем. Як безжально констатував потім Шевельов: "Неспроможність заглушити українську культуру і побоювання, що ця культура, розвиваючися самотужки, стане антибольшевицьким чинником великої потужности, примусили большевиків перейти від декларативної до фактичної українізації. Крім бажання взяти процес в свої руки, мало місце, очевидно, й бажання дати легально виявитися всім національним силам українського народу в культурній ділянці, з тим, щоб, по-перше, відволікти їх від політики, а подруге, з тим, щоб таким способом усі ці фактично або потенціяльно ворожі сили виявити й взяти на облік для майбутнього знищення їх... Починаючи з 1930 р., большовики дедалі виразніше відмовляються від політики українізації й обмежують діяльність українських інституцій, поки в рр. 1932-33 це не переходить в одвертнй розгром усього українського, так званий "розгром українського націоналізму"... Наступ на українську мову зосередини сполучився з наступом на неї зовні. Здобутки попередньої українізації проголошено націоналістичним шкідництвом. Відновлюються російські газети й театри. Коли в районі є хоч третина населення неукраїнська, то газету переводять на російську мову. Так цілковито зросійщено всю пресу Донбасу. В обласних центрах поруч української газети засновується російську, куди намагаються добрати кращі кадри, зробити її цікавішою від української; а що ця інформація в газетах подавалася з російських джерел, то російські газети, не потребуючи витрачати час на переклад, давали інформацію раніше від українських газет; нарешті сама українська мова газет стала така жахлива й мінлива, що теж сприяла відштовхуванню читачів до російської преси. Подібне становище з театром. Кіно, що досі мало українські написи, з появою звукового фільму, стає цілковито російським. Висока школа цілком переходить на російську мову викладання. Крім того по всіх високих школах запроваджують години російської мови і іспитів з російської мови. В початковій і середній школі збільшується число російських шкіл, а в тих школах, що лишаються українськими, вчителів і учнів так залякано, що вони тільки на лекціях говорять українською, а підчас перерв і взагалі поза лекціями переходять на російську мову. Неофіційно створюється теорія "всьо равно": що, мовляв, українці так добре розуміють російську мову, що для них однаково, говорити українською чи російською, а що російська мова є мова передового пролетаріяту світу, що зробив жовтневу революцію, що це є мова, якою писали Ленін і Сталін, то українці нібито прагнуть розмовляти російською мовою. Всі ці заходи й "теорії" спираються на нечувано-лютий фізичний терор". ("Принципи і етапи большевицької політики щодо слов'янських мов в СССР (крім російської)").

"Червоний ренесанс" виявився фальшивкою, принадою, якою росіяни відволікали, каналізували та виявляли українські національні сили з метою їх подальшого знищення. "Червоний ренесанс" невідворотно вів до червоного терору. Нащадки ж тих, хто в лавах НКВД розстрілював учасників "червоного ренесансу", знищував українські мову й культуру та мордував голодом харківських селян стали очільниками Харкова сучасного, привласнивши його так само, як кат привласнює речі страченого, або мародер - майно вбитого. А "всьо равно" стало офіційною українською політикою уражених стокгольмським синдромом решток української нації та її "уряду" з числа нащадків катів НКВД. Тяглість зберігається. Проте, зберігається й надія.

"Три страшні вороги українського відродження - Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини - живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава.

Москва підкреслює "русско-украинские культурные связи". Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не пов’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією - це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм?

Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости.

Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся Росія урочисто відзначала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому - всім відомо". ("Москва, Маросєйка")